Кінопоказ "Бергманологія" у місті Чернівці

Показ серії фільмів режисера Інгмара Бергмана "Бергманологія".

Часто можна почути, що легендарний режисер Інгмар Бергман викорустовував мову екзистенціальної філософії в своїх фільмах. В його роботі з кінця 50-х років з'являються персонажі, які відчувають сильне почуття туги і безвиході після того, як поставили під сумнів свою віру в Бога (Седьмая печать), руйнування їх психіки (Сквозь тусклое стекло) або іншої жахливої трагедії в їхньому житті (Шепоты и крики).

Хоча Бергман був режисером, його особисті погляди на безліч екзистенційних тем розкриваються в персонажах і оповідках його фільмів, так само, як погляди Достоєвського зустрічаються у всій його художній літературі.

Песимістичні ноти характерні для картин режисера в 60-х рр. Його герої неспроможні протистояти хаосу і безумству навколишнього світу. Трагізмом і відчаєм пронизана трилогія "Как в зеркале" (1961), "Причастие" (1963) і "Молчание" (1963). Персонажі цих картин гинуть або сходять з розуму. За фільм "Молчание" Бергман отримав ще одного «Оскара».

Провідний мотив фільмів Бергмана цього періоду - невідповідність зовнішнього і внутрішнього. Успішні, благополучні герої його картин на перевірку виявляються спустошеними і нещасними. З найбільшою гостротою цей мотив звучить і фільмах "Лицо" (1958) і "Персона" (1966).

Аналіз граней «нещасної свідомості» (в термінології одного з духовних вчителів режисера С. К'єркегора) проводиться Бергманом у фільмі про втрачаючого розум художника ( «Час вовка» 1965), стрічці-антиутопії про невпинну деградацію самотньої особистості під натиском антигуманного середовища "Стыд" ( 1967), картинах про безболісний злам підвалин буржуазного шлюбу і сім'ї, таких як "Страсть" (1968); "Прикосновение" (1970); "Шепоты и крики" (1971).

Ще одна улюблена тема Бергмана - любов і ненависть близьких людей. Ця тема заявлена в "Молчании" (1963). Особливої глибини та психологічної достовірності вона досягає в картині "Осенняя соната" (1978).