Лекція "СтрітІФарт" у місті Івано-Франківськ

Стіни і писемність

Найголоснішою довкола мистецькою подією цього року безперечно були дискусії про стінописи, що почали множитися в містечковому просторі Франківська на фасадах будівель. Радикально протилежні судження про ту чи іншу пофарбовану стіну, демонстрували або відсутність смаку, або брак розуміння у тих хто жваво та без комплексів висловлював свою думку в соцмережах, або намагання «концептуалізувати» мотиви намальованого. А після фестивалю «ПортоФранко-Гогольфест» департамент архітектури міста навіть влаштував публічні обговорення актуальної для містян теми. З президією, журналістами, активістами та співчуваючими. Вийшло доволі кумедно. «Професійні» художники від СХ обурювалися, що подібна діяльність відбувається без попереднього затвердження ескізів, без рішень «художньої ради», а молоде покоління щиро дивувалося, бо не знало навіть про існування подібних підходів до творчості. Результатом, як виявилося, була порожня балачка, що не мала жодних наслідків.

Новітня історія малювання по стінах містечкових споруд нараховує понад десятиліття. Поява акуратних трафаретних зображень підписаних ST.UNO (широкому загалу й дотепер невідомо хто ховався за тим ніком) видавалася на той час прогресивним жестом. Це були порівняно невеликі за розмірами хуліганські графіті, що не претендували на пошуки істини, виховання підростаючого покоління чи поблажливим жестом в бік спонсора. Естетичний бруталізм відповідав поверхні місця (хоча одне й теж зображення можна було зустріти в декількох різних місцях) та фактурі середовища (трансформаторні будки, двері, архітектурні деталі). Це був чи не поодинокий випадок малювання собі в радість за власний кошт. За два-три роки в місті можна було побачити з пів сотні зображень від цього автора. Нового вже не малюється, а залишки старих малюнків потрохи зникають. Хто бачив той знає. Здавалося, естафету рано чи пізно хтось підхопить та продовжить модну традицію. Не сталося. Пізніше за стінопис узявся всюдисущий аніматор Ярема Стецик і десь на околиці міста колишньому заводі в 2010 році разом з колегами намалювали «Ісус благословляє подорожніх». Це було частиною дійства фестивалю Христового міста (не більше й не менше) «Вгору серця», що пропагує релігійні чесноти та декілька років поспіль проходить у місті. Локація з малюнком знаходиться порівняно далеченько й не при дорозі, тому й не було нагоди побачити її вживу. Художник обрав один з розповсюджених в католицизмі сюжетів, вміло графічно адаптував і переніс на бетонну поверхню разом з текстом благословення. Подейкують, що замовник - власник авто майстерні поруч, який толерує і підтримує діяльність Я.Стецика. Учасники фестивалю часто використовують локацію, як місце для концерту, або стацію мотопробігу. В задумах художника є ідея разом з колегами прикрасити стіни колишнього заводу модерновими інтерпретаціями 12 стацій Хресної дороги, мабуть щоб створити місце паломництва.

Наступною хвилею появи зображень став 2014 рік. Тоді урочисто й помпою студенти (й не тільки) місцевого ІМ розфарбовували паркан Приладобудівного з-ду; Ю.Пітчук (разом з М.Бельмегою) в дворах на Миколайчука намалювали І.Миколайчука нагадавши про «Тіні забутих предків»; «Kickit art studio» на Новгородській оформили стінку кіоску дитячим сюжетом; І.Клицюк та О.Парцей на фасаді по вул. І.Мазепи перенесли книжкову ілюстрацію на стіну намагаючись створити агітку «Україна єдина»; на стіні кінотеатру «Космос» провели фестиваль стріт-арту де виступило декілька приїжджих учасників, що пробували наблизитися до естетики райтингу – залишити свої автографи. Але якщо тоді ці акції промайнули майже без уваги громадськості (якщо такою не вважати обласну премію ім. Лукавецького за «Україна єдина» в 2016 р. в номінації «дизайн», що говорить само за себе) то декілька цьогорічних стінописів викликали шквал обурення, непорозуміння та гостру дискусію, котра вийшла за межі, таких зручних для цього, соціальних мереж. Розпочалося все з фестивалю «ПортоФранко – Гогольфест» в програмі котрого було розфарбування чотирьох стін в історичній частині міста. Куратор розділу Дар’я Кольцова (Київ) пояснювала, що бажала привезти на провінцію версії такого, чого в місті ще нема – варіанти пост графіті у виконанні художників Apl 315 (Одеса), Д.Микитенко (Луцьк), J.Zdvořák (Чехія) та S.Szumsky (Польща) продемонструвавши таким чином прогресивну форму стінопису, не кітчево-гламурний варіант, що повільно поглинає столицю. Кінцевий результат місцевою публікою не був сприйнятий однозначно. Сварки, котрими наповнилися соцмережі, набрали ознак побутових кухонних суперечок про гарне негарне, чи я так сам можу, та ні навіть моя дитина намалює краще. Громадські слухання, про те що ж тепер робити з усім цим, оперативно організовані департаментом архітектури міста, зібрали повну залу. Насправді вийшло чергове словоблуддя, аби відволікти увагу від того хто надав дозволи на розписи та умити руки. Але це не було завершенням епопеї зі стінописами. В розпалі суперечок після фесту, ще один польський художник Zbiok, після подорожей Україною і тижневого перебування у Франківську на мистецькій резиденції від ГО «Тепле місто» створив викличний жест-малюнок на стіні. Просте контурне зображення філософського сюжету про «перетворення людини, яка живе в часи змін», здалося автору вельми актуальним щодо нашої країни, а «доступність» мови мала охопити якнайширші версти для прочитання посилу. Рівень непорозуміння між прихильниками та противниками розпису стає зрозумілим на прикладі того, що анотаційну дошку з поясненням укр. та анг. мовами через два тижні після встановлення було знищено. Тому на підтримку актуальності цієї роботи групі її поціновувачів довелося видрукувати лімітований тираж футболок з малюнком зі стіни та написом: «Франківськ – місто вільних людей».

Це були не поодинокі інвазії в містечковий простір. Десь на Каскаді тандем Ю.Пітчук і М.Бельмега на величезному фасаді знову намалювали чергового І.Миколайчука, І.Франка, Квітку Цісик. Образна мова художників тяжіє до жорсткої графічної лінії, відкритих кольорів, уможливлення широкого використання трафаретів. Тандем працює (як видається) на замовлення секретаря міської ради О.Савчук та її партійного оточення, тому в сюжетах обов’язковими є патріотична та історична лінії – портрети героїв, поетів, акторів, артистів та ін. Хоча, як на мене, на трансформаторній будці веселіше виглядає кольорова абстрактна діаграма від Хорхе Помаро (ще одного резидента від Теплого міста, 2015), аніж портрет «відомої» вишивальниці. І таких проїздів багато. Художники вдало працюють з казковою тематикою тому затребувані при оформленні дитячих закладів.

Подібне невпинно множиться. З творчим підходом і без. Та переважно на замовлення. С.Григорян на такій же величезній площі зобразив синичок. О.Базюк майже фотографічно зафіксував хлопчика з кульбабою. Ці втручання відбуваються на стінах новобудов у віддалених від центру районах. Мабуть в цих випадках замовниками виступають самі забудівники, які й узгоджують «красу» сюжету. Художникам залишається лишень технічно виконати роботу. Тому, один з найвдаліших малюнків на новобудові можна спостерігати по вул. Вовчинецькій - фасад будинку з перевернутим на бік дитячим малюнком з назвою фірми. Але про рекламу в місті іншим разом. А ще влітку на подвір’ї 4-ї школи відбувся Графіті-фестиваль «Алярм», який організовували Віталій та Сергій Грехи, щоби через приїжджих з України авторів наблизити публіку до розуміння такої субкультури. Хоча недоречно балакати про його альтернативність (до виставок в художньому музеї чи спілці?), варто відзначити організаційні намагання роблення таких заходів де молодь тусується, знайомиться, творчо змагається. Один з варіантів створення локального середовища, котрих не вистачає.

Знаний у Франківську Р.Бончук намалював на стінах двох будинків в середмісті два портретні зображення – Іван Франко та Роман Гурик, загиблий хлопчина з Небесної сотні. Митець давно спекулює на історичній та героїчній тематиці, часто доводячи до абсурду суть розмови. Недбалу (або невмілу) техніку виконання позначає за власну стилістику, або вдається до формальних пересмикувань - мовляв розмір має значення, недоречні цитати – це ж недоторкана класика, і в той же час патріотизм поєднує з підприємництвом (чим іншим автор пояснить наявність на зображені з портретом Р.Гурика величезний рекламний лейбл місцевої будівельної організації. Спонсори майдану?). Робити рекламу в такому місці вершина цинізму. Фейковість благих намірів зашкалює. Р.Бончук обіцяє не зупинятися й продовжувати множити свої візуальні ляпсуси скрізь історичні екскурси. Розміри написів, що супроводжують малюнки, розраховані на людей з вадами зору. Цим же часто грішить одна з місцевих філій політичної партії, обов’язково атрибутуючи за сприяння кого місто стає пістрявішим (щоб електорат не забув, чи не переплутав на чергових виборах?).

Чомусь автори, які притримуються сюжетної лінії не усвідомлюють, що творять всього на всього вуличний декор, що нібито прикрашає сірість буднів, тому спроби привнесення туди ідеологій, повчань, історичних стереотипів має більш кумедний вигляд, для людини мислячої, ніж графіті Zbioka.

На завершення «експозиційного» року відомий в Україні С.Радкевич під час чергової резиденції від «Теплого міста» намалював мурал, котрий мав би примирити учасників дискусії про красу і потворність. «Робота – рефлексія до подій навколо настінних розписів у місті Івано-Франківську. Об’єктом розпису виступають руки, написані в трьох різних візуальних пластиках (графіча, іконописна, реалістична). Головна ідея – дослідження і вивчення поведінки людей («примусовий глядач») у публічному просторі. Також, різні візуальні підходи це спроба «жонглювання» пластикою, заради «візуальної маніпуляції» споживчих рефлексій даної локації», - з прес релізу. Зрештою, робота залишилася майже не поміченою загалом, точніше занадто складною для оцінювання поверхневими ярликами й достатньо концептуальною, щоб її хвалити просто так.

Франківські малюнки по стінах поки що не репрезентують культури стріт-арту, не вписуються в публічний простір, є випадковими, вирваними з контексту зображеннями, що не вступають в діалог з оточуючою архітектурою. Тішить, що переважна більшість малюнків на стінах виконана без дотримання відповідних технологій, сподіваюсь неякісними фарбами тому за пару років погода зробить своє – облагородить те що ми бачимо нині, а з часом і змиє наніц.

Місто несподівано вчергове привернуло до себе увагу, як місце мистецьких конфронтацій. Шкода, але бізнес і влада дуже повільно усвідомлюють, що з таким мистецьким потенціалом доволі швидко Франківськ можна розкрутити до статусу інвестиційно привабливого економічного осередку. В мистецтво, в культуру перепадають залишкові кошти, копійки, котрі розпорошуються на рустикальні заходи (бо місто щільно оточене селами, а там теж люди живуть, а смаки в них інші). Звичайно, згадано не все, що з розфарбованого можна побачити. Але загальна картина доволі печальна - художники у Франківську не готові до продукування самодостатнього, своєрідного стріт-арту, а жителі міста не готові до сприйняття вуличної культури, як органічного середовища, навіть з критичним підтекстом. І це не дивно – в інституті цього не навчають, в музеях не інструктують, управління від культури чорт зна чим займається, а розвиватися, читати книжки більшості ліньки. Простіше викарабкатися на ратушу і спробувати побачити чудо.

Анатолій Звіжинський