Кайдаші

Кайдаші
Дата події: 27 cічня 2018

450-ліття Шекспіра, схоже, не стає резонансною подією для вітчизняного театру – тут би впоратися із нагальними проблемами сьогодення. Тому і не маємо низки шекспірівських вистав – лише поодинокі прем’єри, спричинені не стільки наближенням ювілею, скільки реалізацією власної репертуарної політики. Так, цього сезону Волинський театр ім. Т. Шевченка додав до своїх давнишніх «Гамлета» та «Приборкання норовливої» свіжих «Ромео і Джульєтту» – знову в постановці художнього керівника Петра Ластівки.

 

Цього разу режисер дещо відійшов від своєї методи останніх років, яка передбачала поєднання в одній виставі різностильових, різножанрових та інтертекстових «блоків» (Мольєра з В.-А. Моцартом – у «Дон Жуані», української автентики з російським міським романсом – у «За двома зайцями» та ін.). «Ромео і Джульєтта» втілені у вповні класичному, ба, навіть хрестоматійному ключі – із «відкритими» пристрастями (насамперед, у виконавців головних ролей Софії Оніщук-Коць та Дмитра Репюка), стилізованими під ренесансні строями (художник з костюмів – Богдана Бочкай), піднесено-«космічною» музикою, багатофігурними мізансценами. До речі, уміння працювати з масовкою, котра є вельми потужним, але мало використовуваним сьогодні виражальним засобом, взагалі є сильною стороною П. Ластівки як постановника та його постійного співавтора балетмейстера Володимира Замлинного.

 

У виставі, втім, є дві «родзинки», які не можна не зауважити. Перша – винахідливість, з якою режисер підійшов до відомого «каменю спотикання» з тексту п’єси – монологу Меркуціо про королеву Меб. Він справедливо вважається одною з перлин шекспірівської поезії, але, водночас, є завеликим за обсягом та цілковито бездієвим, тож постановники тут змушені задіяти весь арсенал власної фантазії. Ластівці це вдається – він вирішує цей епізод у модному інтерактивному ключі: Меркуціо та його друзі висмикують із зали молоду глядачку, «нарікають» її королевою Меб та наочно, в етюдному ключі розігрують навколо неї усі текстові повороти, що природно викликає жваву реакцію публіки.

 

Другою ж «родзинкою» є сценографічна домінанта вистави – величезна біла куля, котра нависає над сценою (художник-постановник – Олександр Симоненко). Це – така собі окрема «планета», наче у «Маленькому Принцеві»: це – «балкон» Джульєтти, з якого вона звертається до Ромео, а він намагається дострибнути, аби торкнутися коханої; це – шлюбна постіль молодят, їхні «небеса», звідки Ромео «скочується» на грішну землю; це – маятник долі, що розхитується невблаганно. У фіналі куля лускає, розпадаючись на дві «шкаралупи». Але всередині – порожньо, бо то – не символічне «яйце», з якого вийде нове життя, а ознака всесвітньої катастрофи.

 

Загалом же вистава більше провокує на асоціації, ніж пропонує їх. Так, агресія Капулетті на чолі з Тибальтом безпомилково викликає в уяві картинку із безцеремонними людьми у камуфляжі та «балаклавах», хоча ніщо на кону про це ніби й не нагадує. І фраза герцога у фіналі: «Похмурий мир приніс світанок нам», – вчергове доводить хронічну актуальність Шекспіра: наші ж бо світанки зараз такі самі…

Відгуки

Додати відгук
Для того, щоб залишити відгук, будь ласка, авторизуйтесь через соціальні мережі

Відгуків немає.
Ви можете бути першим:

Додати відгук